|
|
|
| |
| 25.11.2005 | Вже мало залишилося людей, які пам’ятають страшний 1933 рік. Та в історії нашого народу він завжди залишиться, як болюча рана.
Моє покоління зазнало й голодного 1947 року, і не треба виправдовувати ті злодіяння тоталітарної системи, говорячи, що він був другим післявоєнним. Адже в колгоспах люди працювали з ранку до ночі, а оплати їм майже ніякої або й ніякої не було.
Я пам’ятаю — в нашім селі Гаврилівці дали наприкінці року на трудодень тільки по 200 грамів зерна, а в сусідній Тарасівщині — нічого. Тому ми — діти колгоспників, — змушені були весною йти в поля шукати залишки гнилої картоплі, пересівати пісок на торішніх полях зернових культур, ловити в річці та в болотах і озерах рибу, їсти цвіт акації і все їстівне, що мали бур’яни та трави.
Дуже добре, що в нашій державі запроваджуються заходи, якими викривають злочини сталінського антинародного режиму: ставлять пам’ятні знаки, хрести, планують створити великий музей-меморіал, а також відзначають День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.
У своєму вірші «Весняна гречка» я висвітлив один із епізодів тодішнього свого дитячого життя.
Весняна гречка
З бабусями Горпиною й Мотречкою
Пішов на поле я — де була гречка
Торік. Адже не все могли зібрати,
А з голоду же нам не помирати.
Ми віниками поле вимітали
Та сміття і пісок пересівали.
В ситах як залишилися гречинки,
Легенько висипали їх в торбинки.
Як закінчилася весняна днина,
В торбинках було десь до половини.
Назавтра мама каши наварила.
Хоч на зубах вона аж-аж хрумтіла,
Та я радів… І братик усміхався,
Бо кожен так давно не наїдався.
І знову взяв торбинку, віник, сито—
Пішов на поле я, бо треба жити.
Іван ГОНЧАР,
с. Гаврилівка
| | << повернутися [версія для друку] |
|  | |
