|
|
|
| |
| 09.12.2005 | 21 листопада було проведено засідання Спілки відродження історії і культури України при Вишгородській спеціалізованій школі «Сузір’я» з учнями 9-х класів на тему «Голодомор 1933 року».
Засідання почалося з виступів учнів Володимира Босюка, Аліни Кульбаби, Марини Половінської. Вони підготували інформацію про події 1933 року. По основній темі виступив директор Державного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» Іван Вікован:
— Нині ми знаємо, що то було. Це був штучно організований голод, був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на винищення українського народу — народу, такого ненависного диктатурі, народу, який вів прихований опір і затаєний сепаратизм. Цей безпрецедентний за своїм катівським розмахом злочин сталінщини завдав Україні втрат, коштував нації мільйони і мільйони людських життів, у тому числі й материнських, дитячих.
Я також поділилась своїми враженнями подій 1933 року:
— На території Житомирської області у Радомишльському районі, де я народилась і в той час проживала, ми з моєю бабусею (а мені було 5 років) збирали гнілу картоплю на полі, а потім її перетирали. Не було борошна, то бабуся додавала полову і пекла такі млинці, що їх неможливо було проковтнути. А борщ варила з трав, де було багато кропиви. Хоча я маленька була, але все це запам’ятала. В голодівку 1947 року я навчалась у Боярському сільськогосподарському технікумі і також пам’ятаю, як тяжко пережили її. Тоді їли також борщ із капустою, де разом з качанами було і коріння. Нам давали всього по 200 грамів хліба на день…
На засіданні було вирішено відвідати першу в Україні постійно діючу експозицію «Забуттю не підлягає» — хроніку комуністичної інквізиції, яка в хронологічному порядку — з 1917 до 1991 року — відображає події тоталітарного періоду історії України. Дана виставка створена Київською міською організацією Всеукраїнського Товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса і знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Стельмаха, 6-а.
Тетяна ДЕГТЯР,
голова спілки відродження історії і культури України
* * *
Пам’ятаймо! Треба пам’ятати,
Як в моїм маленькому селі
За два роки спорожніли хати,
Більшість було жителів в землі.
Тітку Ганну хижі людоїди
Заманили, Бог лише вберіг.
Скільки ж зникло назавжди безслідно!
Не зіп’явшись, падали із ніг.
А моя родина в тридцять третім
Утекла від голоду в Сибір.
Цілі села у сибірських нетрях
Виживали там, де був лиш звір.
Літописці на догоду кату
Малювали не тортури — рай.
В Україні спорожнілі хати
Трупами здавали урожай.
Старший брат, ще найрідніший вчора,
Нині дико очі витріща:
«Не було у вас голодомору,
То чого даремно верещать?»
Вождь прорік: «Один помер — то горе,
А мільйон — статистика! І все!..»
Час ту борозну не переоре.
В безвість пам’ять біль не віднесе.
Люди, нас земля благословила!
Скільки б не спливло, не відцвіло,
Щоб ніхто нам не підрізав крила,
Пам’ятайте, не прощайте зло.
Ольга ДЯЧЕНКО
| | << повернутися [версія для друку] |
|  | |
